Осінь, як кажуть, - пора весіль. Пишний український весільний обряд ще добре зберігається в пам’яті старших людей, однак усе менше чути на весіллях традиційних пісень, все частіше замість старшого боярина весіллям керує найманий за гроші. Утім із того часу, як наші далекі пращури перестали “умикаті собіє жон”, попри пропаганду “вільного кохання” й громадянських шлюбів, попри постійні звинувачення у “відсталості”, шлюб і весілля для більшості наших співгромадян залишаються бажаним ритуалом, а для декого й таїнством.
Недарма кажуть: “грати весілля”, адже шлюбний ритуал - це своєрідна народна драма з відповідними піснями, приспівками й примовками. Якщо сьогодні весілля справляють упродовж одного дня (як правило, вихідного), то ще зовсім недавно його гуляли цілий тиждень:
П’ятниця - починальниця, Субота - коровайниця, Неділя - вінчальниця, В понеділок - їсти та пити, У середу - похмелятися, А в четвер після обіду Та й додому поїду.
Власне весіллю передували такі дійства, як вивідини й сватання. Щоб не “дістати гарбуза” (”потягти ковша”, “облизати макогона”), хтось із найближчої рідні хлопця нібито випадково заходив до батьків дівчини й намагався дізнатися про шанси їхнього претендента на її руку і серце. У ХХ столітті сватання найчастіше відбувалося вже за домовленістю молодих людей.
Сватати дівчину молодий ішов зі сватами: батьком і близькими родичами - шанованими одруженими чоловіками. Взявши хліб і палиці, приходили вони до хати дівчини. За старшого старосту, як правило, вибирали гострого на язик і дотепного чоловіка, який умів артистично виголосити традиційну промову про мисливців, які побачили на снігу слід куниці-красної дівиці (центральні регіони України), або приходили торгувати теличку (Гуцульщина), або напитували собі “прачки та швачки” (Полтавщина). Дівчина, яку обов’язково запрошували до хати, мала при цьому сором’язливо стояти і колупати піч. На знак згоди вона розрізала принесений хліб зі словами: “Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть як свою дитину” (Харківщина) і подавала старостам рушника на хлібі. Приймаючи дар, старости кланялися і промовляли: “Спасибі й дівчині, що рано вставала, тонко пряла і хороші рушники придбала” (Полтавщина).
Після цього домовлялися про оглядини й заручини. На оглядинах батьки дівчини знайомилися ближче з майбутньою ріднею, її статками. На заручинах (що на Волині має назву “полюбини”, на Львівщині - “словини”, а в Центральних районах - “хустки” та “рушники”) відбувалося обрядове поєднання рук молодих на хлібі або зерні. Згідно з народними уявленнями, це дійство набирало юридичної сили і подекуди називалося “малим весіллям”.
Від Карпат до Східного Поділля весілля розпочиналося з обряду збирання барвінку та виплітання вінків і весільного букетика (”квітки”) окремо для молодого і молодої. На Бойківщині першим барвінок зрізав хлопчик, тричі примовляв: “То на дівку, а то на хлопця” і на місці зрізаних квіток залишав хлібину. На Полтавщині віночок плели з пташиного пір’я і штучних квітів, на Буковині й Гуцульщині робили справжню корону, прикрашену гарусом, бісером, дрібними монетами.
Неодмінним атрибутом весілля є коровай - обрядовий хліб, який випікали легкі на руку жінки, які щасливо живуть у першому шлюбі. В залежності від краю, коровай “бгали” і у молодого, і у молодої або тільки у молодого (Лемківщина) чи тільки у молодої (Слобожанщина). Коровай - це найчастіше висока пшенична паляниця, оздоблена виліпленими з тіста квіточками, колосками, пташками, зірочками й місяцем, що символізували міцність майбутнього подружнього життя, щастя, добробут і злагоду. Весь коровайний обряд супроводжувався піснями:
Піч наша регоче, Короваю хоче, А припічок посміхається, Короваю дожидається.
Після того як коровай поставили у піч випікатися, коровайниці мили руки в ночвах, вмивали цією водою батьків і весь збір у хаті, а воду виливали під плодове дерево або на току, де кропили снопи й танцювали - “обтрушували борошно”. Якщо коровай виходив вдалим, молодим пророкували щасливе подружнє життя, якщо тріснутий - нещасливий шлюб, а загнічений - круту вдачу одного з молодих.
Запрошувати на весілля гостей ходили окремо наречений зі старшим боярином і наречена з старшою дружкою. Зайшовши в хату, вони вручали господарям спеціально випечений фігурний хлібчик (”шишку”), кланялися і промовляли: “Просили батько, просили мати і я прошу: приходьте до нас на весілля!”. Після запросин наречена поверталася з дружками до хати, де починався дівич-вечір і відбувалося вбирання весільного деревця (”гільця”, “вільця”, “хвойки”, “деревка”) стрічками, калиною, кольоровими стьожками, паперовими квітами. Як своєрідний аналог світового дерева, воно буде протягом усього весілля стояти перед молодими, символізуючи сакральність всього весільного дійства. Молоду вбирали у весільний одяг і розплітали їй косу. На Львівщині молоду садовили на діжку для випiкання, і це робив брат. На інших українських етнічних територіях надягала молодій вінка мати:
Ой знати, Марусю, знати, Що рідненькая мати Русу косу чесала, Віночка закладала.
Розплітання коси символізувало зміну статусу дівчини, але водночас робило її дуже вразливою і небезпечною для оточуючих: адже вона була вже не дівчиною, але ще й не жінкою. Тобто, перебувала “на межі”. До молодої не годилося навіть торкатися голою рукою - за стіл її заводили за хустину, й рідня пильно слідкувала, щоб ніхто не зурочив молодих.
У залежності від регіону є безліч варіантів проведення дівич-вечора. Так, на Слобожанщині молода ховалася у сусідів, а молодий мусив її шукати й давати викуп за неї брату, який його не пускав до молодої, примовляючи: “Я горобців драв, да сестру годував, а вам дурно оддам? Не оддам!”. На Уманщині перед молодим закривали ворота, натякаючи на викуп. Наречений з боярами й сватом приносив молодій подарунки (чоботи, намітку чи хустку), а від неї отримував сорочку й хустку:
Ідемо до дівки, Як місяць до зірки, Несем чоботи Шевської роботи.
Традиційний сценарій українського весілля обов’язково передбачав церковний обряд вінчання. Залежно від місцевої традиції, молодий і молода йшли до церкви окремо, або ж наречений приїздив по наречену. Подекуди з церкви молодий їхав до батьківської оселі, щоб потім з весільним почтом урочисто приїхати по молоду.
У поїзді молодого, як правило, кількість гостей повинна бути непарна - парою мала стати молода. Друзі молодого - бояри (старости) були перев’язані рушниками, свахи несли хліб, калач, шишки і зав’язані в хустину подарунки для молодої та її рідні. Світилки (молоді дівчата з боку молодого) тримали в руках “меч”, “шаблю” або гільце. Мати молодого благословляла сина в дорогу до молодої: обсипала його житом, дрібними монетами і цукерками. На Чернігівщині мати вдягала вивернутого догори вовною кожуха, обсипала молодого вівсом, а дружко обводив його навколо хлібної діжки.
Теща зустрічала майбутнього зятя з хлібиною, обсипала його зерном і кропила водою. Того вечора молодих заводили за стіл - “на посад”, де на покуті їм було постелено кожуха догори вовною (символ багатства), під який підсипали жито і клали гроші. Місце біля молодої наречений викуповував, як правило, у молодшого брата своєї майбутньої дружини. Тещі він дарував чоботи, сестрам - хустки, дружкам - кольорові стрічки. Молода обдаровувала рідню молодого. Частування короваєм сприймалося як громадське схвалення шлюбу. Спочатку частку коровая підносили батькам, потім молодим, а далі - всім гостям. “Підошву” коровая віддавали “запорожцям”, тобто тим, хто не був запрошений на весілля, а спостерігали за весільними урочистостями за порогом хати або біля вікон.
Після цього свахи приступали до “покривання” молодої: з неї знімали вінок і пов’язували жіночу хустку (колись одягали очіпок й намітку). Це символічне приєднання молодої до жіночого гурту знаменувало її остаточне прощання з дівуванням. Хор нагнітав емоції, співаючи жалісних пісень. Після “покривання” неодружена молодь покидала весілля, а молоду виряджали до нової родини. Це - найбільш драматичний момент весілля, коли молода прощається зі своєю ріднею, матір’ю, хатою. На воза виносили посаг молодої, скриню, подушки… Весільний поїзд рушав до господи молодого, де їх зустрічала свекруха з іконами й хлібом.
У нову хату молоду переводили через вогонь або ступала вона на долівку нового дому по білому полотну, простеленому від порога до столу. Як правило, невістка приїжджала до свекрушиного обійстя з чорною куркою у руках, яку вона кидала під піч, щоб стати рівноправною господинею у новій хаті. Після привітання й частування молодих відводили на шлюбну постіль у комору, а весілля вирувало аж до пізньої ночі, співаючи “сороміцьких” пісень. Коли молода засвідчувала свою цноту, вивішували червоний “прапор” (на Західному Поліссі і в Карпатах цього звичаю не було). За народними уявленнями, цнотлива молода після першої шлюбної ночі наділялася здатністю приносити багатство й примножати добробут: “Кропить невістка, кропить! Де капля роси впаде, там пара волів стане”.
Другого дня весілля в хаті молодого справляли лише одружені чоловіки й жінки, молодь не допускали. На Київщині й східному Поділлі, за звичаєм, носили молодій снідання, а в Карпатах молоді ходили на “митвини” - вмиватися до гірського потічку. На Київщині й Черкащині на другий день “били кашу” - розбивали новий горщик із ритуальною кашею, пригощали всіх присутніх і насипали молодій до фартуха (образно бажали плодючості), а вона розсівала кашу по двору, городу й саду, щоб все гарно родило й примножалося. Гості рядилися циганами й ходили селом з піснями й витівками, збирали харчі (в основному курей) на обід, “перезву”. Якщо в родині одружували або віддавали заміж останню дитину, то батьків катали селом у возику, гойдали в рядні або купали в річці.
