П'ятниця, 29.03.2024, 16:25
Етнографія для допитливих
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталогу
Етнологія [10]
Політологія [1]
Довідники про сучасну Україну [1]
Фразеологія [4]
Українська мова [6]
Міні-чат
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всього відповідей: 493
Головна » Статьи » Словники » Етнологія

Словник рідновіра

Словник рідновіра 
упорядкував Світовит ПАШНИК

Л-М-Н-О-П

ЛАД (Ладобог) – осінній прояв Дажбога. ВК,8 подає перелік Богів: “Володарі наші єдино єсть: Хорс і Перун (нижній і верхній світи), Яро, Купалва, Лад і Дажбог (іде перелік проявів Сонця, відповідно: весняне, літнє, осіннє і зимове).” Бог порядку, ладу: “І тому Ладобогу, який править лади родинні і благості всякі.” [ВК,38а]. Друге ім’я Мир. Обидві назви зафіксував В.Скуратівський у Карпатах. Л. ушановують на осіннє рівнодення - 24 вересня.

ЛЕГЕНДА – усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна. Л. дуже близькі до переказів. На відміну від казок, Л. не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули - “було це давно”, “колись давно-давно”; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми. Л. починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком. Їх сюжети переважно одно- або малоепізодні. Композиційна і сюжетна неусталеність Л., вільна форма зумовлюють часту непередбаченість оповіді, змішування епізодів і мотивів. Теми, сюжети і персонажі Л. - розмаїті. Л. органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, малярства, народну свідомість та ін.

ЛЕЖЕНЬ – весільний обрядовий хліб, різновид калача. Проте Л. роблять завжди овальним та великим - як із плетінки, так і з цілої довгастої хлібини. Зверху, подібно до короваю, прикрашають оздобами з тіста. Л. возять молоді до нової родини: молодий - для тещі, молода - для свекрухи. Ділять його на другий день весілля, а доти він лежав на столі перед молодими, чекаючи своєї долі (звідти, мабуть, і його назва). Л. найбільш характерний для Лівобережної України, частково для Півдня. У деяких районах Полісся Л. називають різдв'яний хліб, який лежав на столі протягом усіх святок аж до Водосвяття.

ЛЕЛЕКА – священний птах, охоронець садиби та постачальник з вирію немовлят.

ЛЕЛЬ – Бог кохання, уявлявся у вигляді маленького хлопчика із луком і стрілою. Тотожний Амуру, Купідону. Звідси “ляля” - дитина, “леліяти” - пестити дитину або означення кохання. Пор. Ілля, Енліль. Див. Перун.

ЛЕБІДЬ – священний птах смутку. Цифра “2 (два)” малюється у вигляді лебедя, має значення потойбічного світу, який уособлюється жіночою або водяною сутністю (“діва”). Кий, Щек і Хорив мали сестру Либідь (за ПВЛ). Див. Обідоносиця.

ЛИБІДЬ – сестра трьох братів, родоначальників слов’янських племен Кия, Щека, Хорива, засновників Києва (ПВЛ). У Києві тече річка Либідь. Див. Лебідь.

ЛИСА ГОРА – безлісі узвишшя, які використовувались для будівництва святилищ, які часто мали і календарно-астрономічне призначення. На Україні відомо кілька Л.г.: біля селища Лисогорка, Запорізького р-ну, райцентру Василівка Запорізької обл., с.Юрківка, Оріхівського р-ну, Запорізької обл., Київська Лиса гора та ін. З Л.г. часто пов’язуются легенди про Індру (Андрія Первозванного) та як про місця, де проходять відьмівські шабаші (відгомін про давні ритуали).

ЛІПОКСАЙ – за легендою переказаною Геродотом від скіфів – один із трьох синів (див. Арпоксай, Колоксай) першочоловіка Таргітая, родоначальника скіфів. Л. став родоначальником скіфського племені авхатів.

ЛІТОПИС – пам’ятка історичної прози Київської Русі та козацької доби. Розповідь часто починається словами “В літо…” - звідси назва жанру. Л. мали такі різновиди: щорічна хроніка та власне літописні оповідання, що мають відповідну літературну обробку. Л. - інтеграційний жанр, що поєднує в собі і легенду, і вояцьку повість, і житіє святого, і розмаїті документи тощо. Нові Л. складалися у вигляді зведень, іноді компіляцій попередніх аналогічних текстів, супроводжувалися певними скороченнями чи доповненнями залежно від історичної концепції, політичних настанов або особистих смаків кожного автора. Перші записи історичних подій Київської Русі збереглися від Х ст. Як жанр Л. поширилися у добу Ярослава Мудрого (1019–54) з метою обгрунтування появи грекоортодоксії у тогочасній Київській державі. Наступний період Л. пов’язаний із діяльністю Никона, ченця Києво-Печерської лаври, що припадає на 60-70-ті роки ІX ст. Форма щорічних статей, запроваджена в ті часи, різнить києво-руський Л. від візантійських хронік, обмежуваних періодами володарювання певних імператорів. Близько 1095 постає “Початковий звіт”, збережений у Новгородській редакції, покладений в основу ПВЛ (близько 1113), в якій давньоукраїнська (власне києво-руська) історія поєднувалась із всесвітньою. За цими зразками складалися Київський та Галицько-Волинський Л. В сукупності вони називаються “Літописом Руським” - велетенською епопеєю про події часів Київської Русі у світовому контексті до кінця XІІІ ст., перекладеною за Іпатським списком Л.Махновцем (К., 1989). Л. велися також у Галичі, Чернігові, Володимирі Волинському, Острозі та ін. містах, пізніше з’явилися козацькі літописи, в яких підкреслювалася спадкоємність українства з давніх часів. На теренах Московської Русі також з’являлися Л., що привласнювали собі києво-руську минувшину, служили обґрунтуванню міфу “третього Риму”, тобто Москви (“Хронограф русский”, “Лицевий звід” у 70-ти т. та ін.).

ЛІЧИЛКА – один із жанрів дитячого фольклору, римовані лаконічні вірші від п’яти до десяти (іноді - більше) рядків, призначені для розподілу ролей під час гри, послідовності участі в ній. Виконуються в чіткому ритмі. Л. будується на ірраціональні основі, не вкладається в логічну схему, має асемантичні сполуки (“Ене, бене, реч…”), характеризується деформованим сюжетом (“Еники-беники їли вареники”), має яскраві ознаки суголосного словотворення. За походженням Л. пов’язані з магічними обрядами глибокої минувшини, з ворожіннями на числах, з історичною фрагментарно зафіксованою пам’яттю (“Обре, обре, заховайся добре”), із слідами табу, що зумовлюють принадну загадковість жанру. Л. спонукають дітей до словесної творчості, їхні мотиви використовуються у літературі (поезії) для дітей.

ЛЮБОВНІ ПІСНІ – група родинно-побутових пісень, в яких оспівується почуття й переживання закоханих. З усіх різновидів народної лірики Л.п. найбезпосередніше відображають душевний стан особистості, її настрої і переживання, нерідко сумні й драматичні. У них підноситься щире, ніжне взаємне кохання як найвища цінність (“Сонце низенько, вечір близенько”, “Ой зійди, зійди ти, зіронько вечірняя”). Взаємне кохання протиставляється всім соціальним, становим, майновим, психологічним бар’єрам на шляху до щасливого життя закоханих. Розлука з милим, видання силоміць за нелюба, будь-яке присилування всупереч почуттям закоханих трактується як тяжкий гріх, як велика трагедія, рівнозначна смерті. Інтимність Л.п. імперсональна, як і всіх інших фольклорних творів. Все суто індивідуальне злилося в них у збірні типи, ситуації, прикмети, особи, які не мають індивідуальних рис. У цьому мистецькому каноні кожен мусить відчувати відлуння чогось особистого. Так виробився стереотип пісенного портрета дівчини, хлопця, образу матері, батька, сестри, розлучниці, “людей”, “сусідів”, які сприяють або частіше шкодять закоханій парі. Традиційна ситуація чекання зустрічей, розлуки, присягання вірності тощо. З нею у повній відповідності поетичні образи – символи, алегорії: дівчина – ліщина, калина, береза; хлопець - явір, дуб; закохана пара - голуб і голубка, селезень й утінка, журба - шум дерева; знайомство, залицяння - дати води напитися, напоїти коня; небезпека зради, втрати вінка – острах пустити до хати, переночувати, ламати калину; одруження - перепливання річки, перехід через хитку кладку, врятування милим дівчини, що тоне, заблудилася в гаю, збилася з дороги і т. ін. Усе розмаїття традиційної фольклорної поетики виражає їх красу, найніжніші людські почуття.

Вгору
 М

“МАГА ВІРА” – фундаментальна праця Лева Силенка, засновника РУНВіри, де викладено його віровчення в Єдиносущого Господа Дажбога. “М.В.” - праця багатопланова й широкомасштабна за змістом, проста й доступна за формою. Правічну українську віру автор подає в контексті історії України з найдавніших часів до наших днів. Зокрема, тут на широкому історіографічному та археологічному матеріалі розповідається про утворення і розвиток на степових обширах від Прикарпаття до Дніпра країни Орачів - стародавньої Оріяни, що є першоназвою України. Автор доводить, що саме Україна-Оріяна є колискою людської цивілізації (тут вперше приручено коня, винайдено колесо і плуг, прокладено першу борозну, спечено першу хлібину, тут складено першу абетку). Численними фактами Силенко стверджує відому наукову концепцію про те, що Оріяна-Україна є праматір’ю всіх індоєвропейських народів, а давня українська мова - основою, першоджерелом всіх індоєвропейських мов. “М.В.” дає відповідь на безліч жагучих питань, що стосуються Законів Правильного Життя, відіграє велику роль в утвердженні Рідної Української Національної Віри серед нашого народу.

МАКОШ – Богиня небесних вод, Велика Мати. У святилищі човнового типу стоїть ліворуч (з півночі) від Перуна. Згад. у ПВЛ.

МАРА – Богиня смерті, марева, потойбічного світу. Одне з проявів жіночою сутності. Див. Мати-Земля.

МАРЕНА (Морена) – жіноча пара Купалу, пов’язана з водяною стихією (море, мряка) і смертю, хворобами (мерти, мор, маренувати), а також з таїнами потустороннього світу (мрія, марево, морок). В Ніч на Купала на кінець обряду Марену відправляють (топлять) у її стихію - воду.

МАТИ-ЗЕМЛЯ (Мати Сира Земля, Берегиня) – Богиня Землі, правителька Нави, уособлення жіночого початку. Земля в різних проявах виступає, як матір’ю, так і дружиною Дажбога. М.-З. проявляється протягом року у різних образах: Мара (Марина) ушановується 8-9 вересня, Ганна - 8-9 грудня, Лада - 8-9 березня, Дана – 8-9 червня. В іншій легенді М.-З. виступає дружиною Сварога: “І се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо весілля їм, де Творець є Сварог, а напроти нього - жона його” (ВК,30). М.-З. тотожна з біблійною Дівою Марією - мати, і Марією Магдаленою - дружиною.

МАТИ-СЛАВА (Матирсва, Магура, Мати-Птиця, Птиця Вишня, Птиця Божеська, Перуниця, Суря)

– віща птиця, посланниця Богів, що співає своїм воїнам “Пісню Ратну”, а народу - Божественну славу; вона ж віщує майбутнє тим, хто вміє почути її таємну мову. М-С. як віща птиця може пророчити наслідки бою, підказувати війську, як краще здобути перемогу. М-С. уявлялась у вигляді прекрасної крилатої Діви у військових обладунках, яка співає закличну пісню, вселяючи воїнам прагнення до Перемоги над ворогом. Недаремно вона ще мала ім’я Перуниця - подруга Перуна. Ім’я Суря (ВК,8(3)) вказує, що ця птиця від Сонця. Корінь сва-, слав- передає поняття святості взагалі, пор.: свято, сват, світ, свадьба, свобода, Сварга та ін. Також це слово може означати верхній світ Богів на протилежність нижньому: слава - ганьба. У ВК,7ж, Матир Сва ототожнюється із Зорею: “…Зоря в степу пролила, прозвана Матір’ю, аби Сва поспішила”. Можливе ототожнення дружини отця Богумира Славуни (Слави) і священної птиці Магури (ВК,6г).

МИР (Миробог, Лад) – осінній прояв Дажбога. Різдво припадає на осіннє рівнодення 24 вересня. Ушановується також 25 жовтня через місяць після Різдва (див. аналогічне перенесення у Ярила). На цей час сонце стає “мирним” і наближається до “смерті”, тобто завершується річне Коло. Уявляється старцем. Друге ім’я Лад. Західнослов’янське ім’я - Поревит. М. тотожний ведичному Митрі, христосіанському Дмитру.
МІФ (міт) (грецьк. mythos - слово, переказ) – розповідь про богів, духів, геоїв, надприродні сили і ін., які брали участь у створенні світу. М. - витвір наївної віри, який складає філософсько-естетичний комплекс давньої епохи, яка грунтується на заміні об’єктивності сприймання суб’єктивним апріорним переконанням. У давні часи М. створював уявлення про світ, впливаючи на процес пізнання, був основою для інтерпретації природних і суспільних явищ, обрядодій. М. існував у віршовій або розповідній формі, часто правив за основу синкретичних форм творчості, зумовлював створення національного фольклору та літератури. Перебуває у тісних зв’язках з літературою, етнографією, психологією та філософією. Дослідженням М. займалась українська символічна школа міфологів, розглядаючи міфологію в єдиному комплексі лінгвістичних досліджень: українські міфи та символи трактувались як варіанти арійського (орійського) та слов’янського світобачення. О.Потебня вперше почав тлумачити це поняття не лише синхронно, а й діахронічно, реконструюючи історичний шлях розвитку людського мислення. Сучасна літературознавча та філософська думка тлумачить М. як узагальнено-цілісне сприймання дійсності, що характеризується нерозчленованістю реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості.

МІФОЛОГІЯ (мітологія) – 1.Сукупність функціональних міфів в обробці певної культури. 2. Наука, що вивчає особливості міфів. Найбільш цілісно збереглась і набула найширшого літературного переосмислення антична М., зокрема давньогрецька. На початку XІX ст. розпочалося вивчення та порівняльно-історичний аналіз давньоіндійської, давньоіранської, давньогерманської та античної М. Українська М. не зафіксована цілісно, бо чужовірна релігія майже повністю знищила давньоукраїнські книжки. Церква підміняла українські міфологічні мотиви біблійними текстами. Елементи давніх міфологічних уявлень, сюжетні мотиви ритуальних дійств опосередковано збереглись у фольклорних творах (казках, легендах, обрядових піснях, баладах), часто у поетично трансформованих формах. Українські міфологічні сюжети більш чітко описані у ВК.

МОЛИТВА – усталений текст, який промовляється, виголошується віруючими під час звернення до Бога.

МОРОЗ – Бог зими, снігу, холоду. Одне з перевтілень Велеса (Дід Мороз). Взимку він ходить полями, лісами, вулицями і стукає своїм посохом - від того стуку починаються тріскучі морози і сковуються ріки кригою. Дуновіння Мороза викликає сильний холод. Ушановується 6 грудня.

Вгору

 Н

НАВА – духовний світ, потойбіччя, протистоїть Яві (світу життя), символізує світ предків, одна з трьох сутностей Триглава. Н. також уособлює ніч, зиму. Потрапивши до Н., душа отримує нове тіло і знову повертається у Яву (звідси - “на(о)вий”). Н. - це складова Всесвіту і ми мусимо її шанувати. Н. приносить шкоду тільки несвідомим людям. Свято в четвер перед Великоднем називається Навським Великоднем, цей день є поминальним.


НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ – сукупність творчої діяльності народу, яка виявляється у різних видах мистецтва: в усній словесній поезії, музичних вокально-інструментальних творах, танцях, хороводах, сценічній грі, драмі, в народній архітектурі та найрозмаїтіших різновидах малярської, декоративно-ужиткової творчості - вишивання, різьблення, художнє ткання, писанкарство, кераміка, витинання тощо. Поняття “Н.т.” має термінологічний відповідник - слово англійського походження “фольклор” (букв.: народні знання, народна мудрість).

НОВГОРОД (Неаполь Скіфський) – столиця пізньої Скіфії, відома у ранньому середньовіччі як місто тавро-скіфів та русів. Знаходиться біля нинішнього Сімферополя.
Вгору

 О

ОБ’ЄДНАННЯ РІДНОВІРІВ УКРАЇНИ (ОРУ)
– створене на основі Громади Українських Язичників “Православ’я”, яка почала діяти з 1993 р. у Києві. Голова - Галина Лозко. ОРУ видає часопис “Сварог”, надруковано ряд науково-популярних праць. Українські язичники вважають Володимира Шаяна основоположником руху Відродження Рідної Віри, продовжуючи його справу. При ОРУ діє національно-культурне товариство “Світовид”, яке займається популяризацією знань про духовну культуру наших пращурів, вивченням обрядових пісень і танців. При центрі “Світовид” створена виставка-музей Велесової Книги.

ОБІДОНОСИЦЯ (Обіда) – птах смутку, яка віщує біду, втрати на полі бою. Тотожна Желі. Згад. у ВК,7б, а також у “Слові…”: “Встала Діва-Обида в силах Даждьбожа внука, плещучи лебединими крильми…” Див. Лебідь.

ОБРАЗ БОГА – кожен з проявів Бога має свій образ. Зображення слов’янських Богів були дуже стилізовані, символічні, де кожна деталь мала певне значення, на відміну від греків, статуї Богів яких були реалістичні, людиноподібні. Про це у ВК,22 написано так: “Грецьколані ж шанують і не Богів, і не людей. Їхні Боги суть із каменя зроблені подобою до мужів. А наші Боги суть образи.”

ОБРЯДОВІ ПІСНІ – народні поетичні твори, які супроводжують родинні (весілля, похорон) та календарні (колядки, веснянки, купальні, жнивні) обряди. О.п. мають давнє походження. Як і самі обряди пройшли складні історичні трансформації, зазнали різних нашарувань, забулися, занепали або й зовсім не були зафіксовані. Проте О.п. значно стійкіше втримали випробування часом, ніж необрядові. Суттєвою прикметою О.п. є їх зв’язок з обрядовими діями, що відбувається як у самому змісті, так і в поетиці.

ОР – за ВК праотець слов’ян: “Од отця Ора походимо” [ВК,6в]. Ор мав трьох синів, які розселилися в різних краях: “І рушили всі троє синів Орієвих: Кий, Пащек і Горовато, звідки три славні племені виникли” [ВК,4г]. В цих іменах пізнаються Кий, Щек і Хорив з ПМЛ, які стали засновниками трьох слов’янських народів - русів (киян), чехів, хорватів. За своїм ім’ям Ор близький (а можливо ним і є) до Ярила - весняного сонця. Ярило своїм промінням запліднює землю. Плуг, яким обробляється земля вважається запліднюючим символом. Тому землю плугом орють (ярять, запліднюють), а людина, яка це робить - орач, він є онуком Дажбожим, тобто помічником Бога на землі. Народи, які походять від отця Ора, називаються орійці.

ОСІДУ (Об’єднання Синів і Дочок України) – див. РУНВіра.
Вгору

 

П

ПЕКЛО
– так в слов’янській міфології називається Ад. Слов’яни влаштовували П. під землею.

ПЕРУН – Бог війни, грому, блискавки. П. стоїть на охороні Прави - Закону Божого, тобто він опікується світом Прав (звідси слова: “пря” - битва і “право” - закон). За ВК,6г Індра віддав зброю П. У Триглаві його місце посередині. П. стоїть між Білобогом і Чорнобогом, які, б’ючись, творять Світ, або між Дажбогом і Макошшю, між якими, як чоловіком і жінкою, також відбувається своєрідна битва. В цій боротьбі згідно Прави твориться нове життя - дитина. Тому, можливий прояв П. у вигляді дитини - Бога кохання Леля, який як і Амур (Купідон) відображається у вигляді немовляти з луком і стрілою (зброя Перуна). Інший бік Прави - смерть, тому П. міг мати вигляд старця. Вислів “що стар, що млад”, напевне, має відношення до проявів П. День П. - 20 липня. За уявленням громові стріли П. входять далеко в землю, а через кілька років повертаються на її поверхню у вигляді чорного або темно-сірого продовгуватого камінчика, який виникає від удару блискавки, він відомий в народі під назвою “громової стріли” і шанований за вірний охоронний засіб від грози і пожеж. П. тотожний біблійному пророку Іллі та билинному герою Іллі Муромцю. Балтійське ім’я - Паркунас.

ПІСНЯ – словесно-музичний твір, призначений для співу. Основними показниками П. як жанру лірики є строфічна будова, повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та проспіву, виразна ритмізація, музичність звучання, синтаксичний паралелізм, проста синтаксична будова; найдавніший, традиційний різновид лірики: користується найрозмаїтішими мовними засобами, передає найтонші переживання. П. є важливим компонентом обрядів: її текст може виконуватися під музичний супровід з танцями.

ПОЛЕВА – дочка отця Богумира, родоначальниця племен полян. Згад. у ВК,9а.

ПОЛК ПЕРУНА – Божественна армія. До полку входять тільки хоробрі воїни, які загинули на полі брані і впали, затуливши свою рану Рідною Землею. Ця грудка землі є їхньою перепусткою до Лук Сварожих. Смерть воїна за Рідну Землю дає йому безсмертя, тому смерті не боялися: “…і до Тризни великої по всіх полеглих, які йдуть у Життя Вічне до Полку Перунового.” [ВК,11а].

ПОРЕВИТ – Бог осіннього сонця у західних слов’ян, прояв Свентовида. П. відповідає Миру східних слов’ян.

ПОРЕНУТ – Бог зимового сонця у західних слов’ян, прояв Свентовида. П. відповідає Коляді східних слов’ян. Образ П. був схожий на Свентовида (з обличчям на чотири боки), тільки в руках тримав голову. Має спільні риси з біблійним Давидом – уособленням наймолодшого (зимового) сонця, який тримав в руках голову вбитого ним Голіафа (темні сили).

“ПОСЛАННЯ ОРІЯН ХОЗАРАМ” (“Рукопис Войнича”) – найдавніша праукраїнська літературно-публіцистична пам’ятка, зразок давнього українського письма. У цьому творі у поетичній формі обстоювались основи язичницької віри наших предків. Він зберігався у фраскатській школі єзуїтів “Мондраган”, успадкований нею з правлячого дому Парми. При манускрипті був лист від 19 серпня 1666 ректора Празького університету Й.Марчі до А.Кірхера з проханням декодувати “П.о.х.”. На жаль, цього не вдалося зробити ні в XVІІ, ні в першій половині XX ст., коли букініст В.Войнич придбав цей манускрипт у ченців. Наступний власник пам’ятки Г.Краус подарував її бібліотеці рідкісних книг та рукописів. Лише американський мовознавець Дж.Стойко, звернувши увагу на українізми тексту, не тільки спромігся прочитати його, а й кваліфікував як духовний документ української язичницької культури. Послання, в контексті якого дочка Ліли прагне відновити віру в Око Боже, підтверджує гіпотезу про існування прямих предків українства (“Око Орі було одне”), “оріїв”, “оріян”, “аріїв” - тих, що походили від божества Ора. На погляд вченого, “хозари” - не історичний етнонім, а назва соціальної верстви.

ПРАВА – Закон Божий, згідно якого твориться Світ, відбувається народження і смерть, одна з трьох проявів Триглава.

ПРАВДА – 1. Богиня правди, чесності, вірності клятві. Сестра і противниця Кривди.

ПРАВОСЛАВ’Я – давня назва рідновірівської богослужби; складається з двох слів “Права” (світ Божественний, Закон (Право), що керує Всесвітом) і “славити”, тобто слово можна пояснити як “славити Бога (Праву)”. Цю давню назву прилаштувала до себе грекоортодоксальна церква і безпідставно її використовує.
Вгору

 


Категорія: Етнологія | Додав: ethnology (05.09.2008)
Переглядів: 3701 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2024Створити безкоштовний сайт на uCoz