Словник упорядкував Світовит ПАШНИК
А -Б-В-Г-Д
АГАТІРС – за скіфською легендою переказаною Геродотом – один із трьох синів (див. Гелон, Сків) Геракла і Змієногої Богині, дочки Борисфена-Дніпра, родоначальник одного із скіфських племен.
АЛАТИР (олтар, алатар, вівтар) – 1. Священний "живий камінь", що лежить у Вирії посеред світу. На ньому росте Дерево Життя. З-під священного каменя по всьому світу розходиться безкінечна кількість живих зародків, від нього течуть цілющі ріки. За легендою, А. походить від яйця, яке зніс першобог давніх українців Сокіл-Род. А. уособлює могутність і невмирущість плодючої творчої сили життя. Та міць і сила криється в незліченній і безконечній кількості живих зародків і бруньок, що лежать під священним каменем, якими щовесни Дажбог засіває землю і людство. 2. У стародавніх українців-язичників А. - священне місце, на якому приносили жертви богам. За первісної доби алатирі-вівтарі містилися просто неба на верхів'ях гір, високих пагорбах і берегах рік, на лісових галявинах тощо. З розвитком будівництва, етнокультури А. перенесено в язичницькі храми – Капища, де зайняли почесне місце перед скульптурними зображеннями Богів. 3. У сучасних святинях вівтарем називають передню частину храму, а також Престол на якому зберігаються священні речі.
АРАТТА – найдавніша в світі держава, що виникла в 6200+97 р. до н.е. у Дунайсько-Дніпровському регіоні на теренах пра-Аратти, додержавної країни мисливців XX–VII тис. до н.е. Її розквіт припадає між серединами VI-III тис. до н.е. найбільш відомий нині під умовною назвою “Трипільська археологічна культура” або “Культура мальованої кераміки”. Найрозвиненіший центр Аратти знаходився на території сучасного Тальнівського р-ну Черкаської обл. Саме тут, напевно, до IX–XI століть знаходилась Арсанія зі столицею Артою - князівство, а то й держава у складі Київської Русі. Пам’ять Аррати зберігається, зокрема, в назві Артаплоту на Полтавщині. Будучи ядром індоєвропейської спільноти народів, етнокультура Аратти розійшлася по світу з переселенцями (шумерами, лелегами, русенами, аріями та ін.); прямими ж спадкоємцями залишаються українці. Від Аратти походить самоназва Індії – Бгаратта (назва принесена аріями Подніпров’я). (За Ю.Шиловим).
АРЕЙ, АРЕС – ім’я скіфського Бога Війни, якому будували величні дерев’яні споруди з символом цього Бога - старим залізним мечем. Про культ Бога Арея писав Геродот, але подав відомості примітивно і спотворено.
АРКАЇМ – степо-лісостепова долина в Південному Заураллі, яка в XVIII–XVI ст. до н.д. стала чи не найважливішим центром на шляху переселення частини аріїв із України до Індії. В Аркаїмі зосереджені поселення, святилища-обсерваторії й могильники пізнього (відносно Дніпро-Дністровського ареала) аратто-арійського типу.
АРПОКСАЙ – за легендою переказаною Геродотом від скіфів – один із трьох синів (див. Ліпоксай, Колоксай) першочоловіка Таргітая, родоначальника скіфів. Від А. пішли скіфські племена катіари з траспіями.
Вгору
Б
БЕРЕГИНЯ Богиня-захисниця, яка оберігає всіх і все: домашнє вогнище, рідну землю, людину, жінок-матерів і чоловіків воїнів. Згад у ВК, 7ж. Див. Мати-Земля.
БЕРЕЗА – священне дерево слов’ян. Березою також називають провідника колядницького гурту.
БИЛИНИ – епічні речитативні пісні, які в княжі часи виконували в Україні народні співці-музики. Внаслідок татаро-монгольського іга в XІІІ–XІV ст. вони були занесені скоморохами в далекі, окраїнні землі княжої держави, поширилися на Уралі й у Сибіру. В Україні на зміну цьому старовинному епосу прийшли козацькі думи, пісні, легенди про боротьбу з турками, татарами та польськими загарбниками в XVІ–XVІІ ст. Б. мають міфологічну основу, де відображаються різні прояви Бога. Серед билинних героїв легко впізнати таких Богів як Перун (Ілля), Дажбог (Добриня), Хорс (Олексій), Врітра (Ворот), Оленка чи Маринка - уособлення Землі та ін. Б. набувають деякої історичної прив’язки, що дало підставу дослідникам вишукувати літописних персоналій, часто забуваючи про міфологічний підтекст подій. На цьому ж принципі побудовані біблійні сюжети, наприклад: цар Давид, Ісус Христос є нашим відповідником Дажбога, Ілля - Перуном, Діва-Марія та Марія-Магдалена - Мати-Земля, яка виступає то матір’ю, то дружиною Сонця-Дажбога. Назву Б. запозичив із “Слова…” у 30-40-х XІX ст. російський фольклорист І.Сахаров. Народна назва Б. - “старини”.
БИЛИЦЯ, БУВАЛЬЩИНА – в народній творчості – коротке усне оповідання про те, що нібито сталось напередодні. Тематика Б. переважно побутова, часто мовиться про незвичайні події, спілкування людини з надприродними силами (відьмами, лісовиками, вовкулаками та ін.). Оповідки, що грунтуються на нереальному, алегоричному, називають “небилицями”. Збірники записів Б. видав П.Куліш (“Українські народні перекази”, 1847), М.Драгоманов (“Малоруські народні перекази та оповідання”, 1876) та ін.
БІЛОБОГ – Бог денного світла, добра, щастя. Б. вічно бореться з Чорнобогом, вони почергово перемагають один одного і на землі від того змінюється день (літо) на ніч (зиму), і навпаки. У цій боротьбі (взаємодії) твориться життя: “А обаполи Білобог і Чорнобог перуняться - і ті Сваргу удержують, аби Світу не бути поверженому.” [ВК,11а]. Тому поняття добра і зла є умовним - ні Б., ні Чорнобог один без одного не існують, бо обидва знаходяться у володінні Сварога, який і править Світом: “Це не може бути ніколи, щоб хтось хоч раз не втримався і сказав нерозумне про Чорнобога, а інший, маючи Радогощі, - про Білобога…” [ВК,22]. Ушановують Б. 15 липня.
БОГ, БОГИ – слов’яни розуміють Бога як найвищу істоту. З Богом ототожнюється Природа, Всесвіт. Найвищім Богом у ВК названий Сварог. Він є єдиний і багатопроявний, кожний із Його проявів має своє ім’я і розглядається як окреме Божество. Кожний Бог слов’ян має чітку прив’язку до природної сутності, тобто відбувається уособлення проявів Природи через міфологічні персонажі. Це дає відмінність від біблійного віровчення, де боги і святі діють як окремі від Природи істоти, хоча первісно ця прив’язка існувала. Багатопроявність Божественної сутності отримала у слов’ян велику кількість імен Богів, і відповідно, множину слова Боги. Серед імен слов’янських Богів є багато найменувань одного і того ж Божества, які часто можуть виявитися давніми епітетами, а пізніше стали сприйматися як власні імена.
БОГДАЖДЬ – одна з форм імені Дажбога, подається у ВК,8а.
БОГУМИР – праотець слов’ян. Послухавши свою дружину Славуну, Б. поїхав шукати своїм донькам чоловіків. Залишився ночувати біля вогнища під дубом. Тут йому зустрілися три мужі - вісники на конях: Ранок, Полудень і Вечір, які шукали собі дружин. Ці вісники й стали чоловіками трьох доньок - Древи, Скреви і Полеви. Від цих родів пішли племена деревлян, кривичів і полян. А від синів Б. Сіви і Руса пішли сіверяни і руси. [За ВК,9а]. За своїм ім’ям Б. може уособлювати осіннє сонце Миробога. У ВК,10 сказано, що по Б. був Ор з синами своїми.
БОЖ БУС – князь Антії (русів), розп’ятий на хресті у 375 р. готами Германаріха разом із 70 старійшинами, це призвело до консолідації та повстання Русі й розгрому готів. Згад. у ВК,32, “Слові…” та книзі “Про походження й діяння готів” Йордана. А.Асов з приводу розп’яття Б.Б. приводить аналогії з христосіанством.
БОЖИЧ – див. Коляда.
БОРЕЙ – Бог вітру, бурі. Згад. у ВК,5б.
БОЯН – легендарний києво-руський поет-дружинник другої половини XІ – початку XІІ ст., згадується у “Слові…” та в одному з написів на стінах Софійського собору в Києві. “Віщій співець”, “онук Велеса” (Бог Велес - опікун поезії), він оспівував міць Київської держави, бойові звитяги русів. На іншу думку Боян є міфологічною особою. Так в найдавнішій з відомих булгарських літературних творів, поемі історика і релігійного діяча Мікаіля Шамсі Башту “Легенда про доньку Шана” (882 р.), згадується алп Боян - Бог співу, син Сонця і Місяця. Події легенди охоплюють територію Подніпров’я і по своїм міфологічним персонажам перегукується з пізнішим “Словом…”.
БУЛАВА – палиця з кулястим потовщенням на кінці, яка була колись військовою зброєю. Б. також є символом влади, особливо використовувалася за цим призначенням у козацтві. У духовному плані Б. символізує фалос. Цією зброєю часто користуються Боги.
Вгору
В
ВЕДИ (Ведична література) (санскр. веда - знання, укр. - відати) – давні пам’ятки індоєвропейської (арійської) словесності, створювані впродовж ІІ–І тис. до н.е. У точному значенні слова В. - чотири збірники (Рігведа, Самведа, Яджурведа, Атхарваведа), які містять космогонічні міфи, офірні формули, ритуальні дійства, а головне - концепцію світотворення, яка перегукується з багатьма збереженими фрагментами протоукраїнського Світобачення. На основі В. пізніше виникають трактати-коментарі. Найвищим досягненням В.л. вважаються філософські твори у віршах та прозі (араньякі та упанішади). Чимало ведичних сюжетів підтверджуються смисловим кодуванням, збереженим у курганах, розкиданих на теренах України, зокрема в її лісостепових та степових ареалах (цьому питанню особливу увагу приділяв археолог Ю.Шилов). М.Драгоманов знаходив аналогії між В. та українськими колядками. Всі ці дані підтверджують, що В. формувалися саме на Подніпров’ї й пізніше занесені переселенцями з Дніпра в Індію, де й були записані.
ВЕЛЕС – Бог таємничих знань, музики, поезії, матеріальних благ, покровитель тварин. Зображався у вигляді вола. В. є зв’язковим світів Нави і Яви: провідник душ померлих до світу Нав і навпаки звідти приносить отрочат. В. тягне в небі комонь (човен) суражіїв [ВК,3а]. В. навчив слов’ян землю орати і сіяти, а також всілякому ремеслу. Слово “скот” в давнину мало значення “багатство”, “гроші”. Скот вважався основним багатством племені, родини. Тому “скотій Бог” Велес є Богом багатства. До цього часу існує звичай залишати на сжатому полі жмут колосків “Велесу на бородку”. Трави, квіти, кущі, дерева називали “волоссям землі. Корінь “воло”, “вло” став складовою частиною слова “володіти”, “влада”. В. присвячена “Велесова книга” [ВК,16]. В. тотожний ведичному Валу, біблійному Ваалу. Ушановують В. 6 грудня і 11 лютого.
“ВЕЛЕС КНИГА” – одна з найдавніших пам’яток української літератури, яка написана волхвами на дубових (чи березових) дощечках. ВК є збірником праць і, очевидно, була остаточно складена у ІX ст. (останній згадуваний нею князь - варяг Аскольд). ВК має виразний праукраїнський характер. Вона не тільки висвітлює міфологемне світосприйняття тогочасних русів, їхній спосіб життя тощо, а й постає першим писемним документом, в якому зафіксовано героїчний епос праукраїнської доби (легендарні часи Ора, Світояра, Трояна та ін.). ВК зберегла для нас зразки писемності, мови та історії, значну кількість молитов, засад віровчення, обрядів, відомості про окремі свята, рецепти ритуального напою, порядок щоденних та святкових богослужб і жертвопринесень, моральні настанови. Пам’ятка дійшла до наших днів на 38-ми дощечках. Знайдена полковником білої гвардії А.Ізенбеком 1919 на Харківщині (за іншою версією - на Курщині), вона частково була опублікована в американському російськомовному журналі “Жар-птица” (1957-59). Текст сучасною українською мовою (переклад А.Кирпича), підготовлений М.Скрипником, з’явився у гаазькому видавництві “Млин” (1968) та в “Календарі канадійського фермера” (1970), згодом частково передруковувався у київському часописі “Дніпро” (1990). В Україні вперше переклав Велесову Книгу Б.Яценко (“Індоєвропа”, 1995). Зараз існує кілька перекладів як в Україні, так і в Росії, в тому числі з’явилися переспіви. Вивчення ВК введено в учбову програму.
ВЕРЧ – обрядовий хліб, який займає поважне місце у весільному обряді. В. - різновид колача, лежня. Готують його на Поліссі. В. здебільшого слугує для обміну між весільними родинами: молодий привозив верч для тещі, а молода – для свекрухи. Форма його була овальною, як і в лежня, однак прикрасами він оздоблювався рідко.
ВЕСІЛЬНІ ПІСНІ – вид родинно-обрядової народної пісенності, який є складником весільних обрядових дій. Саме зв’язок з обрядовими весільними діями (заручини, плетення вінка, убирання гільця, випікання короваю, посад, розплітання коси молодої, її викуп і прощання з родиною, переїзд до молодого тощо) відрізняє В.п. як змістом, так і способом виконання від інших ліричних пісень, що їх співають на весіллі. Українське весілля за своєю формою є сценічним дійством – з розподілом ролей, переодяганням, послідовністю актів. У княжі часи ця інсценізація набрала відповідного колориту: молодий - “князь”, молода - “княгиня”, дружина “бояри” і т.ін. Розпорядниками весільної драми є старости, свахи, дружби молодого і дружки молодої. Вони зобов’язані дотримуватися звичаю, форм вислову, пісень, промовляти і співати від свого імені і від імені молодих та їхніх батьків, яким належить бути при цьому пасивними. Фактично весільні гості гуртуються у двох хорах - молодого і молодої. Своїми піснями вони супроводжують всі головні дії весільного обряду, в перервах якого виконуються застольні, віншувальні, любовні, жартівливі та ін. пісні.
ВЕСНЯНКИ – вид календарно-обрядових пісень. Це життєрадісні, з яскравою і багатою поетикою, розмаїттям мотивів, насамперед любовних, пісні. У Галичині це - гагілки, гаїлки, ягівки, магілки, гагалівки, лагойолки, “галя” та ін., які відрізняються від В. тільки календарними рамками виконання. Термін “веснянка” обіймає ширший цикл пісень - її виконують цілу весну, а “гаївка” вужчий, бо її виконують лише на Великдень. Гаївки порівняно з В., як правило, хороводні, ігрові, більше зберегли свій давній синкретизм (поєднання співу з танком, мімікою, сценічною грою), тоді як певну частину В. співають просто як ліричні пісні. Розмежовування гаївок і В. умовне. У деяких місцевостях ці назви вживають паралельно або їх заміняють назвами окремих ігор: “Галя”, “Володар” (“Воротар”), “Жук”. В., як і гаївки, - переважно дівочі пісні. Часто мають діалогічну форму.
ВИЙ (Вій) – Бог потойбічного світу. В. одним поглядом вбиває людей і перетворює в попіл міста і села; його убивчий погляд закривають густі брови і з’єднані вії. І тільки у тому випадку, коли потрібно знищити ворожі раті, або спалити вороже місто, піднімають йому вії вилами. Його віки асоціюються з пічною заслінкою, яка дуже гаряча і її можна зрушити стороннім предметом. Відгороджений від світла масивними чорними віками, В. нагадує Замлю-піч, що горить всередині, чорну ззовні. Всередині Вія-печі утримуються такі енергії, стикання з якими рівнозначно долученню до Нижнього Світу, а значить - або смерть, або безсмертя. В. нагадує святий Кас’ян: “Кас’ян схожий на людину, увесь в шерсті, вії довгі, аж до землі, і весь чорний. Кас’янові через вії погано бачити, і нечиста сила підіймає йому вії гуртом”. Ім’я Кас’ян пов’язане з кістьми мертвих. В. вважається одним із головних служителів Чорнобога, а також суддею над мертвими.
ВИЛИ – Богині долі, які присутні під час народження дитини й визначають її долю, вселяють в неї душу. Водночас Богині поезії, музики, танців. Зображалися вічно юними красунями, стрункими й граційними, в білих одежах, з довгими золотосяйними розпущеними косами, в яких начебто вся чарівна сила.
ВИРІЙ (Ирій, Рай) – за стародавніми легендами, сонмище Богів та померлих душ, острів у всесвіті. У В. росте Першодерево світу Прадуб з молодильними яблуками на ньому. Сюди ж, за легендами, злітаються птахи на зиму.
ВИШЕНЬ – один з проявів Сварога, пор. Вишній з поняттям Всевишній, а також словами “вічність”, “весна”. В. тотожний ведичному Вішну - бику, що проміряв широченний простір трьома кроками. Напевне, Вішну уособлює вічність простору. Три кроки - народження, життя і смерть - Права, Ява, Нава. Згад. у ВК.
ВІВТАР – Див.: Алатир.
“ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ” – збірник праць Володимира Шаяна, написаних і виданих у різний час окремими книжками. До книги ввійшли найважливіші статті, дослідження, наукові розвідки, з питань давньоукраїнської міфології, яку В.Шаян аналізує й трактує в тісному зв’язку з давньоукраїнською історією, філософією та ментальністю. Зокрема подається грунтовний науковий аналіз “Велесової книги”; філософічне й історичне осмислення образів Перуна, Сварога, Дажбога, Світовида, Триглава та інших Богів стародавньої української віри; в контексті народного предвічного світогляду розглядається творчість Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки та ін.
ВОВКУЛАК (вовкун) – чоловік-перевертень, який має особливість перевтілюватися у вовка. За повір’ям, вовкулаками є або чаклуни, які вміють приймати звірячий образ, або прості люди, яких перетворили у вовків колдуни. Як правило, вовками вони стають уночі, а вдень знову стають людьми. Вовкулаки у військовій справі співвідносяться з архетипом Чорного Перуна, з елітними військовими дружинами орденського типу з високою військовою підготовкою.
ВОГНЕБОГ – одне з імен Бога вогню Симаргла.
ВОЛОСОЖАРИ (Стожари) – сузір’я Плеяд. Походить від імені Бога Велеса. Сузір’я сприймається як образ “небесного стада”, яке випасається Велесом.
ВОЛХВИ – давньоукраїнські жерці, служителі язичницького релігійного культу, священики. Носії стародавньої української культури й духовності, народної медицини, бойових мистецтв, знань з астрономії, математики, географії, будівництва тощо. Володіли, як правило, багатьма мовами. Дбали про духовний рівень давніх українців, про будівництво капищ та дотримання календаря, про охорону священних лісів, гаїв, рік. Творці Законів і стародавнього українського письма. Назва походить від Бога Велеса, або від “вовка” (рос. - “волк”, нім. - “volf”): волхви виконували роль охоронців зародка Сонця - вогню.
ВОЛЯ – складний психологічний процес, який проявляється в активному прагненні людини досягти свідомо поствленої мети, в регулюванні своєї діяльності та поведінки, в подоланні труднощів.
ВОРОН – священний птах, уособлення темних сил. Назва птаха тотожна ведичному Варуні, Богу потойбічного світу. Див. Чорнобог.
“ВОРОТАР” – гаївчаний обрядовий танець. Дівчата діляться на два “ключі” - малий і великий. “Малий ключ” - це дві учасниці, що із своїх рук творять “ворота”. “Великий ключ” - це всі інші дівчата, великий хор. Обидва ключі перегукуються піснею. Великий хор починає: Воротарю, воротарчику, / відчини воротонька! Далі йде хороводний “торг” “воротарів” з тими, що хочуть до раю, і кінчається пожертвуванням одної дівчини. Після чого “малий ключ” підіймає руки - “відчиняє ворота”, а “великий ключ” біжить попід руки у “ворота”. Останню дівчину “воротарі” затримують і прилучають до себе. Гра починається заново. Ця хороводна гра відбувається на Великдень, саме в той день, коли за повір’ям небесні ворота відчиняються, і душі вільно ходять туди й сюди.
ВСЕСВІТНІЙ ПОТОП (Чорноморський потоп) – відомий за археологічними та писемними даними Кам’яної Могили й Шумеру, вавілонсько-асірійських бібліотек та заснованої на них іудейської “Біблії”. Стався потоп через прорив Середземного моря за різними тлумаченнями між 3483–5509–6984 роками до н.е. За геологічними даними потоп був між VII і IV тис. до н.е., а за новітніми даними 5600–5500 р. до н.е. При цьому рівень Чорного моря піднявся на 100 м., заливши пониззя рік - особливо від Дунаю до Кубані і утворивши Азовське море. Це призвело з одного боку до ущільнення місцевого населення й раптового виникнення буго-дністровського центру Аратти (Трипільська культура), а з іншого - до утворення міст-уру Шумеру другою частиною переселенців. Саме потоп міг послугувати початком нового літочислення, яким користувалися руські літописи до реформи Петра I з переведенням на відлік часу від різдва Христоса: дата 5508 р. до н.е. вкладається у рамки “Всесвітнього потопу”.
Вгору
Г
ГАЇВКИ – Див.: Веснянки.
ГАМАЮН – віщий птах, “говорун”.
ГЕЛОН - за скіфською легендою переказаною Геродотом – один із трьох синів (див. Агатірс, Сків) Геракла і Змієногої Богині, дочки Борисфена-Дніпра, родоначальник одного із скіфських племен. Див. Голунь.
ГОЛУНЬ (Голинь, Колунь, Гелон) – священне місто русів, а також плем’я і земля. “І мали в часи ті державу, що в давнину іменували Голунь нашу, і гради, і села, і вогнища, що утворювали землю… та наречемо частину русів Голунь...” [ВК,19]; “А так Голинь - город руський…” [ВК,34]; “…що мусимо в спілці з іншими створити державу велику, відродити маємо Руськень нашу з Голуном і трьомастами городів і сіл.” [ВК,36а]. Геродот згадує Гелон як дерев’яне місто будинів. Сучасне м.Бельськ (Полтавської обл.) знаходиться в середині його валів. Г. пов’язують із скіфським періодом. Це найбільше місто Європи того часу: дорівнює сумарній площі Вавілону, Карфагену і Риму. Весь комплекс городища займає 5013 га.
ГОРИНЬ – Богиня-плакальниця; від горе, горювати. Згад. у ВК,25.
ГРИФОН – могутній птах-собака, охоронець світу Нав.
ГУСЛЯР – народний співак-музика, який грав на гуслях, - старовинному багатострунному щипковому музичному інструменті, що був поширений в Україні за княжих часів (згадується з VІ ст.) та інших слов’янських країнах. Гуслі мали форму плоскої скриньки різної конфігурації: крилоподібної - дзвінчаті, шоломоподібної, прямокутної. Кількість струн - від декількох у давнину, до 55-66 в ХХ ст. Гуслярі виконували билинні пісні та ін. твори переважно героїчного епосу. Збереглися в Україні в Карпатах.
Вгору
Д
ДАЖБОГ (ДАЖБО, БОГДАЖДЬ) – Бог Сонця, правитель Прави і Яви, уособлення чоловічого початку. За давньою легендою сонце уявлялось у вигляді бика. Хмари - це небесні корови. Бик запліднює корів, і ті проливають на землю небесне молоко - дощ, який дає життя природі. Тому Д. можна вважати й Богом дощу. Це підтверджується варіантом імені як Даждьбог (рос. дождь). Ім’я “Дажбог” дослівно можна роз’яснити як “Бог, що дає життя”. Д. також виступає як чоловіком, так і сином Матері-Землі: він вмирає і відходить до її лона, зранку знову народжується; своїм промінням Д. запліднює Землю і вона породжує рослини і тварин. Сварог наказав Ору слухатись Дажбога як Отця [ВК,25]. Руси названі “Онуками Дажбожими” [ВК, “Слово…”]. Появі на небі Д. передує Ранкова Зоря, яка виводить на небосхил його білих коней; друга сестра - Вечірня Зоря - заводить коней на конюшню, після того, як Д. закінчив свій об’їзд. У грудні Д. помирає, а на день зимового сонцестояння народжується новий молодий. Д. має чотири прояви: Коляда (зимовий), Ярило (весняний), Купало (літній), Мир (осінній). У святилищі човнового типу, а також у Триглаві, Д. стоїть праворуч (сонячний бік) від Перуна: “І се перший серед них Дажбо, по ньому ж і твори. Се бо про главу мовимо, що став праворуч нас. І як він став, то й радіємо тому.” [ВК,33]. Щитом Д. є шестикутна зірка. Д. тотожний Свентевиту - західних слов’ян, Давату - геттів, Давиду та Ісусу - біблійним міфологічним особам.
ДАНА – Богиня прісної води. Назви найбільших річок України споріднені з Даною - Дунай, Дністер, Дніпро, Дон.
ДИВЕНЬ – обрядовий хліб, який має те ж саме призначення, що і обрядововесільний калач. Його виробляють найчастіше з плетінки втроє чи вчетверо, а потім її краї з'єднують, щоб утворилося замкнене коло. Д. прикрашають очеретинками чи плодовими гілочками, обплетеними тістом, а зверху чіпляють квітку з жита, калини, квітів (живих або штучних). Цей хліб здебільшого характерний для південних районів України, частково для Полтавщини та Слобожанщини. У деяких районах для Д. взагалі не випікають хлібину, а обмежуються гілочками, запеченими на спеціальних рогачиках і прикрашеними стрічками, квітами, колоссям, калиною, барвінком. Через Д. молода дивиться на молодого, звідки, очевидно, й походить його назва. Коли печуть Д., загадують, яке буде у молодих майбутнє подружнє життя. Якщо Д. удається, то й життя має бути щасливим. Садячи Д. у піч, примовляють: “Світи, жар, у печі ясно, печись, дивень, красно: гостям - на велике диво, молодим на щастя на долю, на свою родину. Печись, дивень, не схились, не пригори, молодим серця та й не зсуши!” Опісля весільних урочистостей Д. роздаються запрошеним на свято гостям.
ДИЙ (Див) – у ВК - Питаре Діяє, тотожний давньоарійському Дьяус-питаре, грецькому Zeus pater, римському Dies piter, які вважаються Богом Неба. Але у слов’ян він уособлює нічне Небо. ВК,4г подає дивів негативно: “Ані Мара, ні Морока не смієм славити. Ті бо то диви є нашим нещастям…”. У “Слові…” Див має вигляд нічного хижого птаха: “Ніч, стогнучи йому грозою, птахів убудила, збила звірину в стада. Див кличе на верху дерева, велить прислухатись землі незнаній у Лузі…”. О.П. Знойко вважав найстрашнішою катастрофою в уявленнях давніх людей була загибель неба – падіння небесного склепіння. Він наводить текст пірамід Єгипту (3000 р. до н.є.), де зустрічаємо голосіння Ісіди над убитим Осірісом: “Зливається Небо з Землею, Тінь на Землі нині, Вже впало Небо на Землю.” І тут же О. Знойко, порівнюючи, наводить слова зі “Слова...”: “Уже вріжеся Див на Землю”. Мова, напевне, йде про появу нічного зоряного Неба, що ототожнювалася з падінням небесного склепіння на землю і поєднання чоловічого (Небо) і жіночого (Земля) начал. Слово “Див” близьке до Діви, що прив’язує його до земної (жіночої) сутності. Можливо це є сила фалосу (Пітаре) Всевишнього Бога, або сила, яка сходить з небес людям: “Молимо Питар Дяіє як той розведе вогонь, який Мати-Слава принесла на крилах своїх Праотцям нашим” [ВК,19], “Се бо зберігали Питаре Діаіе, бо той особливо став напроти Матері… І се давав мужам своїм Питаре і обітницю Твоєю хай буде – і повноплодіє, й овочі, і зерно… І се засуха йде швидко по краю чужому, і там є до часу, аж поки Питаре її не одведе.” [ВК,30]. Христосівський апостол Петро також уособлює нижній світ: він є опорою христосівської віри і його розіп’яли стримголов. Крім того христосіяни Дияволом називають антипода свого бога. В одній з обрядових українських пісень мовиться: “Ой Див, Див та Ладо, Та повідай козле правду”. Козу водять на Новий рік (1 січня), що повязано з 9 днем від смерті старого сонця і народженням Місяця (роги). Цей символ стоїть внизу православного восьмикінцевого хреста (місяць, косий хрест або череп) і в нижній частині Триглава (символ овена або тура – перевернута п’ятикінцева зірка). Тому Дия можемо ототожнювати з Чонобогом – Богом темряви, див, таємничості.
ДІДИ – духи предків. Дід - охоронець Роду. Також це старший чоловік, голова старійшин, який примирює пристрасті всередині Роду, зберігає основні принципи моралі, слідкує за їх виконанням. Дідом також називали молодика, який охороняє домашнє вогнище.
ДІДУХ – див. Сніп.
ДОЛЯ – Богиня, яка пряде долю людині. Згад. у ВК, 8(3): “… а жереб повинен бути Долі вержений до попелу в домі їхньому”. Свято Д. відзначається 24 листопада. В цей день відбуваються молодіжні вечорниці, дівчата ворожать.
ДОМОВИЙ – господар, дух дому, покровитель будівлі і людей, які живуть у ній. Люди намагаються підтримати з Д. добрі відношення, турбувалися про нього, як за поважним гостем, і тоді він допомагав тримати дім у порядку і попереджав про небезпеку. Д. влаштовувався жити в підпіллі, під пічкою. Уявлявся у вигляді маленького старця. За характером він вічний хлопотун, ворчливий, але турботливий і добрий. Переселяючись на нове житло, Д. завжди з допомогою замовляння запрошували переїхати разом з родиною.
ДРЕВА – дочка отця Богумира, родоначальниця племен древлян. Згад. у ВК,9а.
ДУМА – вид суто українського речитативного народного героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні. Обсягом Д. більша від історичних баладних пісень. У структурі Д. є більш чи менш виражені три частини: заспів (“заплачка”, як називали кобзарі), основна розповідь, закінчення. Вірш Д. - нерівноскладовий, астрофічний (без поділу на строфи-куплети через змінність порядку римування), з інтонаційно-смисловим членуванням на уступи-тиради, що формально у співі можуть починатися вигуками “ой”, а завершуються “гей-гей”. Своєю віршовою й музичною формою думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях, із яких думи перейняли мотиви й поетичні образи. З голосіннями споріднює думи й характер імпровізацій. Довгі рецитації дум наявні в пливкій, мінливій формі, тим-то й важко вивчити їх дослівно. Кожний кобзар переймає від свого вчителя зразок рецитації в загальних рисах та творить свою окрему відміну мелодії, під яку рецитує всі думи свого репертуару. Співання дум вимагає особливого таланту, довгої науки і співацької справності. Тому думи збереглися тільки серед професійних співців. Домінантний елемент Д. - словесний, а не музичний, і формується він до певної міри імпровізаційно, тому рими часто риторичні. Рими в Д. переважно дієслівні. В поетиці характерні розгорнуті і заперечні паралелізми (найчастіше у заспіві), традиційні епітети (земля хрестиянська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, тяжкая неволя), тавтологічні вислови (хліб-сіль, мед-вино, Січ-мати, п’є-гуляє, дуки-срібляники, вовки-сіроманці), коренеслівні (піший-піхотинець, жити-проживати), різноманітні фігури поетичного синтаксису (риторичні запитання, звернення, повтори тощо), традиційні епічні числа (3,7,40 та ін.). Стиль Д. урочистий, піднесений, чому сприяє використання архаїзмів (златоглавий, глас, рече, нозі, руці). Епічність і урочистість Д. посилюється уповільненням розповіді через повторення фраз-формул. Д. - це козацький епос. Найінтенсивніше розвивалися у період боротьби з турками, татарами, поляками, москалями та ін. Головні теми Д.: турецька неволя, лицарська смерть козака, визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю, козацьке лицарство, родинне життя та осуд “дуків-срібляників”, визвольна війна Хмельницького, родинне життя. У Д., на відміну від балад та епосу інших народів, нема нічого фантастичного. Найдавніша згадка про Д. є в хроніці (“Аннали”, 1587) польського історика С.Сарницького, найдавніший текст Д. знайдений у краківському архіві М.Возняком у 20-х роках у збірнику Кондрацького (1684) “Козак Голота”.
ДУХ – 1. Психічні здібності, свідомість, мислення. Досягнення людського духу. // У матеріалістичній філософії та психології – мислення, свідомість як особлива властивість високоорганізованої матерії, вищий продукт її. // В ідеалістичній філософії – нематеріальне начало, яке лежить в основі всіх речей і явищ та є первинним щодо матерії. Абсолютний дух. 2. Внутрішній стан, моральна сила людини, колективу. Занепадати духом. 3. Добра або зла безплотна істота, що бере участь у житті людини і природи. 4. Безсмертна, нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя; душа.
ДУША – жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі - долю. Д. міститься в єстві людини. Після смерті людини, по сорока днях, душа опиняється у Раю. Д. там перебуває недовго, через деякий час вона знову повертається і втілюється в новонароджених.
Вгору
|
