ЖАЙВОРОНКИ (сороки) – печиво, що випікали на свято Сорочини (9 березня). У кожному господарстві господиня робила у цей день 40 книшиків, колачиків, бубликів або булочок, схожих за формою на пташок. Для цього з маленького шматочка тіста робили качалочку, зав’язували її вузликом, розплескували кінці, наче гребінчик і хвостик, і запікали. Цих Ж. їли протягом дня, причому обов’язково діти. Тому вони ходили по хатах, і їх пригощали Ж. Діти бігали по селу, підіймали вгору «пташок» і проспівували або промовляли заклички для повернення птахів із вирію. ЖАЛЯ (Желя, Жля) – Богиня похоронного обряду, плачу, яка супроводжує покійного до поховального вогнища. “Жаля жаліє над ворогами” (ВК,25). Могила називається жальник; “жаліти” - заспокоєння людини; “желаю” (рос.) - бажання на майбутнє, в тому числі й бажання для померлого повернутися на цей світ. Відома також у “Слові…”. ЖЕРТВА – див. Треба. ЖИВА – Богиня життя, уособлює життєву силу і протистоїть смерті. Ж. своїм походом оживляє природу навесні і дає землі плодючість. ЖИТТЯ – існування всього живого. Поняття досить відносне. Рідновіри сприймають увесь Всесвіт як живий організм. Життя існує в будь-чому, тільки у різних формах. Богом Життя за рідною вірою є Дажбог (Бог, що дає життя). Вгору З ЗАКОН ПРАВДИ – Встановлений Вищою Силою Світовий Закон, який мав декілька сторін: 1) Правдою називали закони Всесвіту, за якими рухаються небесні світила, змінюються пори року, воскресає Природа навесні (тобто, ті явища, які відбуваються незалежно від волі людини та мінливих обставин); 2) за ЗП народжуються і помирають люди, ідуть дощі, росте худоба, родять поля (тобто, відбуваються ті явища, які за певних обставин можуть протікати зовсім інакше); 3) за ЗП встановлено певний соціальний лад: панують царі, здійснюється розподіл на суспільні стани, встановлено звичаєве право; 4) за ЗП встановлено Моральний Закон або Закон Справедливості – скоєне зло буде обов’язково відплачене. Безумовно, з релігійної точки зору, саме цей аспект ЗП був головним і визначальним. Все, що перешкоджає здійсненню ЗП, є злом. За уявленнями арійців, людина бере активну участь у боротьбі за ЗП зі злом. Тому своїми гріхами (діями, які перешкоджають здійсненню ЗП) людина посилює Сили Зла. Таким чином, ЗП у арійців не був споконвічним та непорушним. Перемога і панування ЗП і Добра, яке він несе, не були наперед визначеними. Арійці вірили в панування ЗП як вірять воїни в перемогу в Священній Війні. За арійськими релігіями, ЗП берегли Духовні Сили Добра з участю арійців. Арійці брали участь у збереженні та здійсненні ЗП. По-перше, це досягалося культовими діями (обрядами, молитвами, пожертвами). По-друге, добрими справами (бойовими подвигами воїнів, сумлінною працею рільників тощо). По-третє, набуттям особистісних якостей - мужності, чесності, працелюбності. Таким чином, головним аспектом Закону Правди був морально-етичний. ЗАМОВЛЯННЯ (заговори, заклинання, закликання) – усталені вислови, речитативні, переважно віршовані тиради, що супроводжують магічні дії, рухи їх виконавців – знахарів (від “знати”), чарівників, ворожбитів, шептух тощо і виражають їх бажання вплинути на природу, на людину і її стосунки з оточенням у відповідному напрямку (доброму або злому). Первісно основою З. були обрядові, магічні дії, імітаційні рухи, можливо без слів. Пізніше словесний супровід стає головним, набуває самостійного значення. З. компонуються переважно за принципом асоціювання ідеї (поняття) паралельних рядів: причина і наслідок, предмет і його образ (назва, зображення, людина і її ім’я чи якась її річ). З. відбивають язичницький світогляд, у них часто фігурують небесні світила, природні стихії, фантастичні місцевості, предмети, істоти тощо, але в добу христосіанства в заговорні формули ввійшло дуже багато книжних чужовірних елементів. Основний зміст З. складає звернення до якоїсь вищої сили, яка б дарувала щось бажане, перелік різних причин хвороби і частин тіла, через які вона ввійшла до недужого і через які з наказу знахаря повинна вийти. Хвороба трактується виключно як наслання злої демонічної сили, що її в імперативній формі вигонить чарівник (наказова форма - суттєва відмінність З. від молитви): “Я тебе визиваю, я тебе викликаю: розійдися, розтечися, як піна по воді, як роса по траві, як мла ділами, як дух губами!” У З. багата, розмаїта поетика, ритміка, поетичний синтаксис. Вражають яскравістю образів і навіть ліризмом, особливо поетичні дівочі З. У добу христосіанства З. мали особливий статус - “від нечистого”, їх творців і виконавців переслідували. Збирання і вивчення З. ускладнювало ще й те, що професійні знахарі і ворожбити зберігали їх у таємниці. Перше зібрання З. помістив у своєму корпусі П.Чубинський. Незалежно від нього перший окремий збірник З. уклав і видав етнограф П.Єфименко. Цінні добірки і відомості про З. є в працях М.Драгоманова, В.Антоновича, В.Шухевича, Я.Новицького. ЗАМУНЬ – див. Корова Замунь. ЗАРЕБОГ – Бог Вранішньої Зорі. Згадується у ВК,26. ЗМІЄВІ ВАЛИ – грандіозні споруди, що тягнуться від Полтавщини, але здебільшого від наддніпрянського Трипілля Київщини до Дунаю, де їх називають Трояні (“Вали” молдавською мовою) або Троянові Вали. За українською легендою вали проорані Змієм, якого запрягли у плуга ковалі Кузьма і Дем’ян (кузня, домна). Згадки про спорудження оборонних валів є в літописах Київської Русі. Кіммерійські вали, згадувані античними авторами на Тамані, біля Судака й Перекопу – поглиблюють час початку їх будівництва. Не виключено, що вали започаткували будувати ще в Аратті, дані для такого припущення маються біля Трипілля, а також Світловодська, де грандіозний вал і озера вздовж нього були створені, за легендою, поміщиком Ревою. Можливо це Рева та його син Реван із індоарійського епосу “Махабгарата”. Вгору I ІНТРА (Ондере, Індра, Андра) – Бог громовержець. І. передав зброю Перуну [ВК,6г]. І. уособлює нижнього (чорного) Перуна: “Се бо Ондере маємо, який є інший Перунець.” [ВК,30]. Близький за значенням авестичному Андрі, який є демоном і протистоїть добрим Богам Асурам. У Ведах Асурів замінили Деви, тому Індра став Верховним Богом. Індрик відомий у слов’янській міфології, як Бог підземних вод, який прочищає джерела. Тотожний христосіанському апостолу Андрію. Свято І. - 30 листопада. Вечір перед ним називається Калита. На цьому святі відбуваються молодіжні вечорниці, де розігруються давні міфи за участю І.: він звільнив ріки, забивши змія Врітру, блискавкою знищив перепони. Те що І. у слов’ян позначає нижній світ підтверджується його символом - косим (Андріївським) хрестом, який є також символом потойбічного світу і Місяця. На святі “Калита” танцюють навколо косого хреста. Цей символ ототожнює І. з фалосом. ІСТОРИЧНІ ПІСНІ – ліро-епічні фольклорні твори про історичні події та історичні особи. Історична конкретність змісту є найвагомішою підставою для виділення І.п. в окрему групу, що за структурними ознаками є сукупністю різнотипових жанрів, пов’язаних з історією. Для класифікації І.п. найвідповіднішим є хронологічно-тематичний принцип. Найдавніший цикл складають І.п. з доби козаччини XV–XVІІІ ст. У ньому виділяються три основні теми - боротьби проти турецько-татарських нападників та польських і московських загарбників. Пісні першої групи оспівують героїзм лицарів-патріотів (“Пісня про Байду”), зображують несподіваний напад татар під час жнив (“Пісня про Коваленка”), героїчну смерть у бою з ворогом (“Пісня про Михая”), завзяття в обороні рідного краю (“Пісня про побережців”) та ін. У ряді пісень зображено драматичні родинні колізії, зумовлені тим, що нападники-грабіжники торгували бранцями як товаром (“Ходить турчин по риночку”, “В Цариграді на базарі”). Кількісно меншу групу складає цикл І.п. про козацько-польські війни, події 1648-54, про Б.Хмельницького, М.Кривоноса, Д.Нечая, І.Богуна та ін. У піснях цього циклу оспівано битви під Корсунем (“Засвистали козаченьки”), Жванцем (“Ой з города Немирова”) та ін. І.п. віддзеркалюють поступову колонізацію України московським царатом після Переяславської угоди. У них є нарікання на нерозважний союз з Москвою, що “занапастив Польщу / Ще й нашу Вкраїну” (“А вже років двісті”); на свавілля московських царів: Петра, “змії” Катерини, “вражої баби”, що сплюндрували козацький край, вкрили його горем; скарги на наївну довіру козацьких отаманів до загарбників (“Ой ви, хлопці-запорожці”, “Я сьогодні щось дуже сумую” та ін.). Особливо яскраво відбилися мотиви московської неволі в І.п., де мовиться про використання козаків у загарбницьких війнах, на “канальських роботах”, у болотах Петербурга і, врешті, про підступне знищення 1775 Запорозької Січі (“У Глухові у городі”, “Ой за річкою за Синюхою”). Історичний пісенний літопис відобразив картину руйнування козацької України: розсіювання козаків за Дунай, на Кубань, запровадження рекрутчини і кріпацтва (“Зажурився бідний сірома”). Поневолення України у другій половині XVІІ і у XVІІІ ст. спричинило народні повстання, оспівані в гайдамацьких піснях, опришківському фольклорі, в піснях про повстання проти панщини, про їх ватажків - У.Кармелюка, М.Штолу, Л.Кобилицю та ін. До цієї групи І.п. примикає змістом частина пісень про еміграцію до Америки. Новітня доба національно-визвольної боротьби українців у XX ст. породила й нові цикли І.п., серед яких – пісні січових стрільців, що в широкому контексті пісень з часів 1-ої світової війни і тогочасних визвольних змагань мають цілком конкретний історичний зміст, є яскравим поєднанням народної і літературної творчості. Незважаючи на переслідування, вони збереглися у фольклорному репертуарі (“Ой у лузі червона калина”, “Гей ви, стрільці січовії”, “Ой на горі, на Маківці”). Новий пласт історичної пісенності сформувався у міжвоєнний період та під час загальнонародної збройної боротьби в роки другої світової війни і в повоєнний період, зокрема у західних регіонах України: пісні про звитяжців-бойовиків УВО, ОУН-УПА (“Там на півночі, на Волині”, “Йшли селом партизани”). І.п. мають багато спільного зі змістом народних дум, але суттєво відрізняються від них формою. Вони менші за обсягом, переважно мають куплетну структуру, рівноскладовий вірш. Тільки найдавніші І.п. бувають, як і думи, астрофічними і навіть з нерівноскладовим віршем. Пісні мають сталу мелодію, яка формує ритмічну структуру тексту, а в думах, навпаки, мелодія підпорядкована тексту. Порівняно з ліричними піснями І.п. більші за обсягом і мають виразніший епічний характер, хоч виклад змісту в них, як і в ліричних, неріко реалізується через художній паралелізм. Сюжет І.п. охоплює певну подію чи епізод, які висвітлюються реалістично, нерідко з романтичним ореолом, з гіперболізацією лицарських моральних якостей героя. І.п. переважно складали учасники або очевидці подій. Тому в цих творах зафіксована правда образу епохи, історичної особи, ситуації. Термін “історична пісня” почали вживати з другої половини XІX ст. На початку XІX ст. її називали старовинною або козацькою піснею. Вгору К КАЗКА – один із основних жанрів народної творчості, епічний, оповідальний сюжетний художній твір усного походження. В основі К. - захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. К. відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами - сказаннями, сагами, легендами, переказами, епічними піснями, - К. не зв’язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів і побуту. Сюжет К. багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. Функціональна палітра К. надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін. К. відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому К., як правило, побутують у багатьох варіантах. За змістом К. поділяються на кілька різновидів. К. про тварин генетично найдавніші, зв’язані з тотемічними уявленнями. Головними їх героями виступають звірі. З часом К. втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру. У фантастичних К. органічно поєднуються міфічне, фантастичне і героїчне начала. Провідні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жарптиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи скороходи) та ін. Герої фантастичних К., як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати усі випробування на шляху до мети. У побутових казках переважають мотиви з повсякденного життя. Героями їх виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у цих К. зустрічаються персоніфіковані образи - Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда. Казкові образи і мотиви широко використовуються у художній літературі, музиці, малярстві. КАЛЕНДАР – 1) Покажчик усіх днів року із зазначенням днів відпочинку, свят, визначних подій. 2) Астрономічний К. - таблиці з передбачуваним розташуванням небесних світил. 3) Система відліку великих проміжків часу на основі періодичності природних явищ, пов’язаних з рухом небесних світил; історично в європейській традиції юліанський К. (старий стиль) співіснував з григоріанським К. (новий стиль), введеним для територій України Центральною радою 1 березня 1918. 4) Друковане видання у вигляді таблиці або книжки з переліком місяців, чисел, днів тижня, свят, пам’ятних дат, часто - астрономічної інформації. Розрізняють табель-К., перекидний К., відривний К., настінний К., кольоровий ілюстрований К. В український мові є багато слів від якого міг утворитися термін “календар”: від “кола” (річного кола), від “Калин-цар” (одне з імен Врітри - охоронця жіночої цнотливості - калини, який колом обвивається навколо Валу-зародка), також сюди, напевно, відноситься і жіночі місячні, що проходять з видяленнями - калиною. КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ – цикл фольклорних пісенних творів, зміст і виконання яких з доісторичної давнини пов’язані з річним народним відліком часу - народним календарем. Первісно цей календар формувався у зв’язку з циклічними змінами у природі, з річним колом сонця, його поворотом на зиму і на літо, з весняним пробудженням та осіннім завмиранням природи. Пращури відповідно до цих змін дали назви місяцям (вони в основному збереглися в українців, поляків, чехів та ін. народів) та узгоджували з ними свою циклічну, переважно хліборобську діяльність. Відповідно за багато тисячоліть сформувався у праукраїнців цикл свят та обрядів, основною метою яких було магічними заходами впливати на явища і сили природи (прояви Бога), щоб мати добрий урожай, приплід худоби, щедрий збір меду успішне полювання і навіть багату здобич у військових походах. Святкові обряди супроводжували пісенні твори відповідного змісту, які й складають цикл К.-о.п. До нього належать: колядки, щедрівки, посівання (новорічні віншування), риндзівки (рогульки), веснянки (гаївки), русальні, купальські (собіткові), обжинкові пісні. Жанрова структура їх має загальноукраїнську основу на всьому етнічному просторі, хоч трапляються регіональні варіанти. Жидо-христосіанство пристосувало старий світогляд народу разом з давніми язичницькими обрядами, календарем, утворивши двоєвір’я. КАЛИТА – вечірнє свято напередодні Андри-Андрія (30 листопада). У цей день відбуваються великі молодіжні гуляння, дівочі ворожіння. Дівчата випікали великого круглого коржа з діркою посередині, який називався Калитою. Його обмазували медом і підвішували до сволока. Сторожив К. пан Калитинський, тримаючи в руці квача, обмащеного в сажі. Інший учасник гри - пан Коцюбинський, протанцювавши навколо косого хреста, складеного із рогача і коцюби, і не задівши його, мусив осідлати коцюбу (коня), підстрибнути і вкусити К. При цьому не можна сміятися. Якщо Коцюбинський порушував умови гри його мазали сажею. В сценарій гри закладено ведичну легенду про Індру. Коцюбинський символізує Бога-воїна, який їде на коні-коцюбі. Індра мусить вбити Врітру - змія-охоронця Валу-зародка. Врітра (Воротар) – це Калитинський. Він є батьком, який охороняє дівочу цнотливість. А Калита символізує жіноче лоно, мащене медом. Звідси й калина - символ жіночої цнотливості. На символиці житла ці образи можна означити наступним: хата - Валу-зародок, двір – жіноче лоно, тин (отин - батько) - змій охоронець. Інше значення калити - чоловічий міхур. Тому в різні періоди року кола найдавніших святилищ наших предків мають як жіночі, так і чоловічі ознаки. КАМ’ЯНА МОГИЛА – Прадавня святиня Шу-Нун: “Закон Володарки” араттів та шумерів. Вона розташована в унікальному природному пагорбі з пісчанику біля с.Мирне Мелітопольського р-ну Запорізької обл., що на р.Молочній. З 1889 р. досліджено 63 печери, гроти й плити із зображеннями та знаками XII тис. до н.е. - I тис. н.е. Найбільшу всесвітню цінність пам’ятки зумовлено протошумерським архівом найдавнішої писемності, прочитаним у 1994–2001 роках мовознавцем А.Г.Кіфішиним. КАНОН – усталені, нормативні засади і принципи літератури і мистецтва певних періодів, художніх напрямів стилів та ін. К. має спільне походження з такими словами як “закон, “канва”, “князь”, тому цілком має право вважатися українським словом. З грецької мови слово “kanon” перекладається як “палиця” (символ влади князя, правителя, звідси й переносне значення: норма, правило). Канонічність властива передусім мистецтву давніх часів. У цей період К. є органічною формою і способом існування мистецтва. Зразком досконалості і критерієм художньої цінності. КАРНА – Богиня кари, скорботи. “Це Карна плачеться о мертвих тих, що стали на тропу Божеську і вмерли”. [ВК,25]. Тотожна Жалі, разом з нею ще згадується у “Слові…”. Птах смерті - крук (каркати). КВАСУРА – русич, який вперше приготував священний напій сурину, одержавши від Богів таїну приготування. “Ладо до нього прийшовши, сказав йому залити меди водою й усуряти їх на сонці, себто суру творити. А як вони перебродять, то перетворяться в сурицю. І ту пиймо во славу Божеську.” [ВК,22]. КИЙ – один з трьох синів праотця Ора, від якого пішли Кияни (Русичі). Згад. у ВК, ПВЛ. КІММЕРІЙЦІ – найдавніші з відомих за своєю назвою племен наших предків, що жили в Українському Причорномор'ї у II–I ст. до н.д. Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (8 ст. до н.д.) та «Історії» Ґедорота (5 ст. до н.д.), а під ім'ям «гамірра» в ассірійських текстах 8-7 ст. до н.д. Також є згадка, як про наших предків, в Велесовій Книзі. В 6 ст. грецькі колоністи Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. К. робили походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассірією, Лідією. У 679-678 до н. е. К. були розгромлені ассірійським царем Асархаддоном. Більш успішними були їх військові дії на заході Малої Азії, в державі Лідія, де вони перебували до 6О-х рр. 6 ст. до н.е. Країну К. - Гамірр поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Тісний зв’язок Північного Причорномор’я і Малої Азії підтверджується Гомером в “Одісеї”: кіммерійці воювали на стороні троянців; також однаковим стилем кам’яної кладки кіммерійської фортеці (катакомбна культура XVII ст.), що була досліджена на дніпровському о.Байда і м.Троєю. Історична топоніміка пов'язує з К. територію Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кіммерійський, гора Кіммерік, Кіммерійський вал і т.д.). Над своїми похованнями (могилами) часто ставили кам'яні стели. К. займалися скотарством і землеробством. Панівне становище серед К. посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. У К. були в широкому вжитку бронзові, рідше золоті та скляні прикраси, глиняний і металевий посуд. Відомо багато поселень кіммерійців під назвою багатовалікової, саботинівської і білозерської культур. До цього часу (бронзовий вік) відносяться ряд святилищ-обсерваторій, одне з яких реконструйоване рідновірами на о.Хортиця. Відновлено на Хортиці також два яйця бронзового віку, викладених з каменю, в одному з яких було зроблено поховання. КІШ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ – 1. Збірна назва для означення всього військового товариства запорозьких козаків. 2. Центральний орган управління на Запорозькій Січі, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та ін. справами. 3. Козацький військовий табір, в якому знаходилася військова старшина на чолі з кошовим отаманом, що здійснювала управління всіма справами Війська Запорозького. Слово “кіш” має давньоарійське походження і має відношення до стану воїнів – кшатріїв, козаків. Основу слова складають літери “кс”, “кш”, що в грецькому варіанті передається однією літерою “х”. Цей знак символізує потойбічний світ, місяць, черево (пор. “кушак”). Стан воїнів, за вірою предків, є безсмертним, після загибелі їм дається нове тіло. Воїни вважаються вовками (вовкулаками), які мають відношення до місячної, нічної сутності. Земні воїни протиставляються небесним - Полку Перуновому, тому вони уособлюють військо Чорного Перуна - Індру. КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ – історико-літературні твори кінця XVІІ–XVІІІ ст., в яких висвітлювалася історія України, козацтва. В їх основі - бурхливі політичні події другої половини XVІІ – початку XVІІІ ст., війна українського народу 1648–54 під проводом Б.Хмельницького, які мали надзвичайно великий вплив на кристалізацію національної свідомості українського народу. Автори К.л. (переважно військові канцеляристи, освічені вищі козацькі чини) залучали до своїх творів нові джерела (документи урядових та монастирських архівів, зарубіжні хроніки), переосмислювали їх, внаслідок чого літописна форма викладу матеріалу витіснялася розгорнутою літературно-історичною розповіддю, що містила вже елементи наукового підходу до осмислення історії, свідчила про новий етап у розвитку українського літописання, про перехід від накопичення історичних знань до історичної науки. Вони давали подіям особистісне тлумачення, намагалися створити цілісну і переконливу модель української історії, виділити в оповіді головні епізоди, проаналізувати їх та встановити між ними зв’язок. Таким чином опис історії переростав у її художнє дослідження. Рушійною силою історії, на думку авторів, було козацтво, йому приписували всі перемоги і заслуги у численних війнах. К.л. вважаються літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Завершує традицію К.л. “Історія Русів”. Кожна із цих пам’яток є складною, багатоплановою розповіддю про події Хмельниччини, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій, битв, повстань, змов, окремі документи, тлумачення тих чи інших подій життя України. К.л. дійшли до нас у рукописних списках, дослідження яких почалося ще у XІX ст. (П.Куліш, М.Максимович, О.Левицький, І.Франко). КОЗАЦЬКІ ПІСНІ – ліричні твори з козацької доби в історії України, в яких оспівано героїчну боротьбу проти іноземних поневолювачів, життя і побут козацької родини. Належать водночас до історичних та ліричних станових (суспільно-побутових) пісень. Такий поділ цілком умовний, зроблений за ознакою наявності чи відсутності в них конкретних історичних фактів. К.п. відзначаються не так жанрово-стильовими особливостями, як тематикою, змістом. Образ України фігурує в К.п. значно частіше, ніж в інших групах фольклорної лірики. КОЛИСКОВІ ПІСНІ – жанр народної родинної лірики, зміст і форма якої зумовленні присиплянням дитини в колисці. Визначальний у К.п. не смисловий, а звуковий компонент. Він твориться розміреним ритмом колисання, розспівування: “а-а-а”, “е-е-е”, різних варіантів слів “люлі-люлі”, “люлесі”, “люлечки”, “гойда-гойда”, баю-баю”, звукосполучень типу “чуч-беле”, “гайчі”. Все це разом з повторенням музичної фрази-поспівки вузького діапазону заспокійливо діє на психіку дитини і сприяє її засинанню. Для К.п. характерні образи Сну, Дрімоти, Котика (сірого, білого, мурого, волохатого), колисочки (нової, мальованої, із дуба, з орішка, з жовтого явора), журавочки, чаєчки, діда, баби та й самої дитини і матері. За формою і компонуванням К.п. - це переважно монологічні монострофи з довільною кількістю рядків і довільним порядком римування. В їх зміст вплітається мозаїка життєвих роздумів матері над своєю долею і долею дитини, над різними родинними ситуаціями. Монологи К.п. виражаються і відповідними поетичними засобами, синтаксисом: риторичні звернення і питання, часті повтори, дитяча лексика, зменшувально-пестливі форми слів, ніжні епітети і порівняння (хатинонька теплесенька, дитинонька малесенька, сонько, дрімко, личко, очка, головонька, колисонька, хить-хить, скрип-скрип, медок-солодок). Іноді в цих монологах відлунюють значення патріотичного змісту. КОЛОКСАЙ – за легендою переказаною Геродотом від скіфів - один із трьох синів (див. Арпоксай, Ліпоксай) першочоловіка Таргітая, родоначальника скіфів. Вважають, що це ім’я означає “Сонце-цар”. Саме К. дісталися золоті речі, які впали з неба, і він успадкував батьківський трон і став родоначальником племені паралатів. КОЛОМИЙКИ – жанр української пісенної лірики, яка генетично і ритмомелодійно пов’язана з однойменним народним танцем. За деякими версіями назва К. походить від міста Коломия - адміністративного та культурного центру Гуцульщини. К. мають свою традиційну жанрову структуру, яка називається коломийковим віршем. К. охоплюють широкий спектр настроїв і переживань. Ліричне начало в них органічно поєднується з комічним - від добродушного гумору до гострої сатири. Яскрава образність, дотепність і лаконізм вислову зумовлюють використання усього арсеналу фольклорної поетики, особливо порівнянь. Перші записи К. дійшли до нас з XVІІ ст. КОЛЯДА (Божич) – зимовий прояв Дажбога. Різдво К. святкують 25 грудня на зимове сонцестояння. Народженню Сонця-Божича присвяченні колядки. К. являється у вигляді підлітка. Вважається, що це є також Різдвом Дажбога, бо починається нове Сонячне Коло. Західнослов’янський варіант імені - Поренут. КОЛЯДКИ – величальні колендарно-обрядові пісні, присвячені народженню Божича-Коляді. В К. оспівується світотворення, що наближає їх за змістом до ведичних текстів. КОРОВА ЗАМУНЬ – Богиня Неба, прародителька аріїв. Згад. у ВК,8(2): “Тут бо Корова Замунь іде до поля синього і починає їсти траву ту і молоко давати і тече те молоко до хлябів (небесні простори) і світить уночі звіздами над нами (Молочна Стежка – наша галактика)” та ВК,7є: “І Дажбог народив нас від Корови Замунь, і були ми кравенці…”. – обрядовий хліб, який для української звичаєвості має особливе значення, використовується у численних обрядових діях і вирізняється багатоманітністю варіантів. К. як обрядовий атрибут має глибоке звичаєве коріння. У давньоруських письмових джерелах нерідко зустрічаються згадки про цю обрядову язичницьку страву. Особливу значимість К. має в обрядовості українського весілля. Відсутність К. означала неповноцінність обряду, а людина, яка з бідності, сирітства чи якихось інших причин була позбавлена весільного К., одержувала прізвисько (а то й прізвище) Безкоровайний. Недарма про людей, наділених особливим почуттям власної гідності, казали: “Сидить, мов коровай на весіллі”. Весільний К. і зараз випікають із муки кращого гатунку, із тіста на маслі та яйцях. Зверху його оздоблюють виробами з тіста: шишками, голубками, качечками, квіточками, колосками, коліщатами тощо. Крім того К. прикрашають зеленню барвінка, ягідками або цвітом калини, червоними стрічками, подекуди – гілками плодових дерев, оплетеними тістом. На Чернігівщині та півночі Полтавщини К. пов'язують червоним кролевецьким рушником. До К. шанобливо ставляться від початку його виготовлення найбільш поважними жінками - коровайницями і до розподілу старостою в кінці весільного застілля і роздачі "на мир Божий". Ще й досі при виготовленні К. дотримуються звичаїв, що йдуть з глибокої давнини. Посадивши К. у піч, коровайниці піднімають до стелі діжку, танцюють із нею, співають величальних пісень. К., як символ завершення землеробського року, завжди випікали й на обжинки: разом із обжинковим снопом він є одним із найважливіших атрибутів свята Врожаю. КОРОЧУН (крачун, кречун) – різдвяний обрядовий хліб, який випікають разом з калачами для вечірників і колядників. Внесення К. відбувається так само урочисто, як і поставлення на покуть куті з узваром. Символічний зміст цього обрядового хліба зводився до сподівання сімейного добробуту. КРИВДА – Богиня кривди, обману. Сестра і противниця Правди. КРИВИЙ ТАНЕЦЬ – весняний обрядовий танець. Дівчата, побравшись за руки, довгою чередою бігають між трьома застромленими кілками, або посадженими на землю малими дітьми, виробляють всякі зигзаги й викрутаси, з нехитрою піснею, що повторюється в різних варіаціях: Кривого танцю йдемо, / кінця му не знайдемо, / то в гору, то в долину, / то в ружу, то в калину… Спіралевидні, меандричні форми позначають рухи жіночого божества, вічність. КУМ – хрещений батько стосовно до батьків хрещеника і до хрещеної матері; батько дитини по відношенню до хрещеного батька і хрещеної матері. КУМА – хрещена мати стосовно до батьків хрещеника і до хрещеного батька; мати дитини стосовно до хрещеного батька і хрещеної матері. КУМІВСТВО – один із видів духовної спорідненості, звичай обрання народженій дитині “других батьків” – її опікунів та покровителів. КУПАЛО (Купалбог, Купайло, Рай) – літній прояв Дажбога. К. уявляється у вигляді зрілого чоловіка. Його ще називають Богом плодючості, бо в цей час Сонце має найбільшу силу, що сприяє визріванню плодів. Різдво К. святкують 24 червня на літнє сонцестояння. Західнослов’янське ім’я – Руєвит. Основне дійство свята починається в Ніч на Купала (23 червня) народними гуляннями з пусканням вінків, стрибанням через вогнище, пошуком квітки папороті. На ранок зустрічали Купала. ВК,38а вказує: “…Купалбогу, який до Митнищ правитиме усяким омовінням.” Свято Митнищі, напевно, символізують прихід осіннього Бога, імена якого відомі як Мир, Мітра, Дмитро, Митя. КУПАЛЬСЬКІ ПІСНІ – величальні календарно-обрядові пісні присвяченні Купалі (Купайлу). Крім Купала - літнього сонця, в піснях згадується Марена (Морена, Морина, Моряна, Мара), уособлення води - жіночої сутності. Її називають дружиною Купала. К.п. (на Лемківщині їх називають собіткові) славлять розвиток усього живого і життєдайного - сонця, землю, на якій все буяє, воду животворну, цілющу росу і чудодійне зілля (таємничий цвіт папороті), кохання і надії на щастя. Серед К.п. є жартівливі передражнювання хлопців, спонукання їх до одруження Вгору
